Джо Сакко. Палестина.
М.: Бумкнига, 2016.

«Палестина» — плід двох кваліфікацій Сакко. Закінчив журналістський факультет, він влаштувався у вісімдесятих у видання Національної асоціації нотаріусів США, але знайшов журналістику «надзвичайно нудною» професією і цілком віддався своєму хобі — коміксів. Освіта все ж дало про себе знати: спостерігаючи за розвитком арабо-ізраїльського конфлікту, Сакко прийшов до висновку, що американські ЗМІ дають однобічну картину, за замовчуванням показуючи палестинців як терористів і агресорів. І коли розгорілася перша інтифада, він вирішив розібратися в усьому сам: «У мене не було ніякого плану. Я просто відчув, що мені треба поїхати туди і побачити все самому, і подумав — не можу ж я поїхати туди якимось туристом-авантюристом, але, бути може, я зможу намалювати комікс про це».

На початку дев’яностих Сакко пробув два місяці в Єрусалимі, на Західному березі річки Йордан і в секторі Газа, взявши більше ста інтерв’ю — переважно у палестинців, але і в ізраїльтян теж. Спочатку він вів себе досить лагідно: кілька днів поспіль поневірявся щодо Східного Єрусалиму, не розуміючи, як потрапити до табору біженців, і боявся розповісти новим знайомим, що малює комікс про інтифади, побоюючись, що засміють (так кілька разів і сталося). Але для журналіста, жодного разу не який висвітлював події в гарячих точках, Сакко швидко набив руку. Розповідаючи палестинської сім’ї про євреїв, які виступають проти окупації, і стикаючись зі стіною нерозуміння («євреї — пси»), репортер твердо резюмує: «У будь-якому випадку я тут не для переговорів. Та й чесно визнаємо, продажу моїх коміксів залежать від конфлікту: перемир’ям себе не прогодуєш». Потрапивши в Рамаллі на мітинг, який переріс у сутички між палестинцями, переворачивающими смітники і підпалюють покришки і ізраїльським патрулем, що відповідає автоматними чергами, в самій гущі заворушень автор, потіючи і тремтячи, бурмоче собі під ніс: «Все заради коміксу. Все заради коміксу. Все заради коміксу».

Сакко проти того, щоб «Палестину» називали «графічної новелою», — це саме репортаж, яким формат коміксу надав несподіваний простір. В очі кидається підкреслено карикатурний стиль, на перший погляд суперечить трагизму оповідань палестинців: нескінченні допити з тортурами, без розбору орудують кийками ізраїльські поліцейські, досудові арешти невинних і загиблі в кожній родині. Парадоксальним чином комікс забезпечує набагато більше занурення в оповідання і солідаризацію з героями, ніж газетна публікація або телесюжет. Від медіа, навскидку асоціюється з барвистою фантастикою, супергероями і гиками, менше всього чекаєш серйозної документалістики, але саме цією дивовижною грою форми і змісту «Палестина» і заворожує. Традиційні медіа надто звичні оку, щоб настільки ж сильно привернути читацьку увагу. Робота Сакко заклала основи цілого напрямку журналістики в коміксах, яка за чверть століття вже прижилася на заході.

Автор визнавав, що опинився в заручниках шаржевій стилістики, єдиною, якою володів на момент приїзду в Єрусалим. Він навмисно спробував зображати респондентів реалістичніше, але його альтер его на протязі всієї книги так і залишилося ніби зійшла з обкладинки Charlie Hebdo — з гіпертрофованими особовими рисами і матовими очками. Ще одні карикатурні мешканці «Палестини» — діти з зовсім недитячими особами, мімікою дорослої, передає ту ж втома або злість, що у батьків. Цей ілюстративний прийом обслуговує спостереження Сакко, регулярно виникає на протязі всієї книги: у палестинських дітей немає дитинства. Інтифада захопила всіх, від старих людей, що пам’ятають результат палестинців зі своїх земель під час арабо-ізраїльської війни 1947-1949 років, до школярів, замість уроків біжать закидати камінням ізраїльські патрулі. Тюремний термін замінив підліткам випускний атестат — 16-річний пацан хвалиться перед Сакко посвідченням особи зеленого кольору, що позначає недавню відсидку:

“”Зелена карта: інтифада!” — каже мій друг, розмахуючи посвідченням особи… “Помаранчева карта: немає інтифади!” — бере він карту одного… Почервонівши до вух, помаранчева картка зникне, а зелена картка весь світиться від гордості».

Оскільки «Палестина» претендує бути журналістикою, вона вимагає релевантної оцінки — і спірним моментом неминуче виявляються симпатії Сакко до палестинців. Кілька єврейських сайтів звинуватили його мало не в закликах до єврейських погромів, а видавець отримував листи з погрозами. Звичайно, в передмові він займає строго проарабскую позицію: «Ізраїльтяни і палестинці продовжать убивати одне одного з допомогою терористів-смертників, штурмових вертольотів і ударних бомбардувальників, поки причина всього — ізраїльська окупація — не буде розглянута з точки зору міжнародного права і базових прав людини». В інтерв’ю він прямо говорить, що все життя спостерігав в Штатах виключно произраильскую журналістику, тому його завданням було вперше дати голос іншій стороні. І все ж викрити його в порушенні професійної етики не можна: одна з глав коміксу цілком присвячена думок ізраїльтян щодо конфлікту, а сам Сакко далеко не в захваті від участі дітей у визвольних рухах, підлеглої частки жінок, міжусобиць між різними фракціями, жорстоких розправ над колаборантами та інших звичаїв новоспечених друзів-палестинців, складових повсякденний фон інтифади. Точніше всього позицію Сакко підсумовував перекладач книги Василь Шевченко: «Автор на загальногуманітарної стороні».

Сакко виконав журналістські функції в тій мірі, в якій йому вдався докладний репортаж про пригноблених і безправних жертви, які повгрузали в абсолютно безперспективному повстанні за свою вітчизну. Ізраїльський прем’єр-міністр Голда Меїр одного разу заявила, що ніякого палестинського народу ніколи не існувало, — «Палестина» це наочно спростовує.